Автор: Юрій Чорноморець

Слід визначити чесно – такої причини немає!

За календарем, яким живе православна Церква в Україні весняне та осіннє рівнодення відбувається не тоді, коли реально це стається в світі, а віртуально – через два тижні. Те саме стосується зимового сонцестояння. За сенсом календаря церковні свята прив’язані до астрономічних подій. Різдво – до зимового сонцестояння. Благовіщення Пресвятої Богородиці (непорочне зачаття Ісуса) – до весняного сонцестояння.

Календарне непорозуміння є символом загального церковного впадіння у віртуальність. Реальне життя людей, їх турботи, їх прагнення добра і справедливості, любові та турботи – це все залишається десь за бортом.

Церкви часто сповнені пустих слів. Коли стається очевидне суспільне зло, церква починає говорити про стабільність і закликає не порушувати єдність. І це робить саме та церква, яка найбільш затято тримається віртуального календаря.

Віртуальний календар, віртуальна церковна риторика.

Все це порочне коло віртуальності проривалося не раз живими християнськими душами.

Свого часу патріарх Любомир Гузар ініціював молитву за чесні вибори, а потім першим піднявся проти фальсифікацій. Порівнявши крадіжку голосів із крадіжкою грошей. Його питання було дуже простим: чи є заклик до стабільності та єдності, до спокою та замирення правильним, якщо це заклик міліонера до пограбованого бандитом?

Ось він – бандит, у нього ваш гаманець, і чи правильно говорити про відносність всіх понять правди і власності, і закликати до миру? Чи злочин все-таки є злочином?
Завдяки існуванню в Україні таких церковних ієрархів як патріарх Любомир, наші

Церкви в реальному світі, де боротьба за добро і любов означає спротив несправедливості та злу. Інший патріарх із сусідньої з нами держави минулого місяця аналогічний екзамен не здав. Він залишився із віртуальним тандемом, закликав до єдності пограбованих із грабіжниками – заради великої віртуальної мрії.

Різниця в два тижні – це символ нашого віртуального дистанціювання від майже всього християнського світу. Ми святкуємо Різдво не реального 25 грудня, не в час завершення зимнього сонцестояння – як то має бути за церковними канонами. Ми святкуємо віртуального 25 грудня, за якимось «старим стилем».

Коли завершувалося середньовіччя, один із Римських пап зрозумів, що різниця між реальністю та віртуальністю має бути подолана на користь реальності. Різниця тоді складала десять днів, але все-таки християни повернулися до реальності. Нажаль, ця ідея не була здійсненна у Візантії – хоча такі плани і там були в останнє століття. Під турецькою окупацією якось було не до цих проблем, а коли почали думати, то виявилося, що реальний календар для багатьох – чужий, католицький. А віртуальний – хоч і не правильний, за то свій.

А зараз з’являються у православних крамницях дивні книжечки із доказами, що віртуальний календар самий правильний! І святкувати пропонують Різдво саме за ним – навіть якщо через століття воно опиниться вже навесні, а Пасха буде літом.

Всі ці книжечки навіть за власним оформленням нагадують трактати середньовічних кабалістів та астрологів. Такий собі символічний вираз православного цивілізаційного гетто.

В давні часи проблеми із святкуванням вирішувалися по різному. Рішення щодо дня святкування Пасхи було прийнято на Першому Вселенському соборі. До цього існували дві традиції, що викликало певне напруження в церкві.

Сьогодні православні ієрархи могли б цілком спокійно зібратися десь в одному місці і вирішити хоча б це календарне питання. Адже дивним є не лише факт збереження віртуального календаря вже стільки століть після кінця середньовіччя.

Дивним є факт, що половина православних Церков святкують Різдво 25 грудня, а ось інші чомусь – 7 січня, коли випадає їх віртуальне «25 грудня» (попереднього року!!!).

Якщо православні єпископи не можуть зібратися на всеправославний собор і подолати різницю між віртуальністю та реальністю хоча б календарі – то навіщо вони взагалі потрібні? Їх поставлено в церкві саме щоб вони вирішували проблеми, а не любили роками і століттями самих себе.

Очевидно, що єдиний день святкування потрібний не лише як символ єдності нас із всіма іншими християнами. Він потрібний і тим християнам, які звично святкують Різдво 25 грудня. Адже наше християнство, наша жива віра потрібна їм.

Вони потерпають від надмірного захоплення їх політиків толерантністю та політкоректністю. І наш щирий голос «Христос рождається – славімо Його!» – потрібний Європі. Потрібний не менше, ніж ковток повітря для потопаючого.

Наша єдність проростає вже сьогодні крізь асфальт віртуального відділення та стіни реальних розрізнень. Пам’ятаю часи, коли православні батюшки грозили прокльонами кожному, хто піде святкувати Різдво із католиками.

Сьогодні радісно бачити на святкуванні Різдва цих батюшок гостями. Український екуменізм – це єдність дружби та любові, що проросла через всі стіни недовіри та цивілізаційних розрізнень.

Життя наше вже зростається. Весь світ перетворився на одне велике село, і ми не можемо відвернутися від загального Різдва. І навіть наше Різдво стає приводом, щоб до нас, в нашу справжність – яка все-таки є серед всього віртуального антуражу – прийшли гості. Прийшли друзі. Можна навіть сказати – брати.

І нам залишається сподіватися, що сьогоднішня реальна наша єдність в дружбі та любові, реальна гостинність та готовність прийняти в своє серце всіх – колись розтопить кригу віртуальності нашого церковного календаря. І ми святкуватимемо не лише в один день, а навіть на одному святі.

Джерело: http://texty.org.ua