Брюссельский марш українських Церков

ВРЦ

Наприкінці 1996 року предстоятелі українських Церков і релігійні лідери вирішили створити Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій. Тодішня президентська адміністрація істотно втручалась у процес притирання один до одного діячів, які представляли понад 90% всіх релігійних громад країни, але зрештою тим вдалося досягати консенсусу з насправді серйозних питань і навіть опонувати владі.

Для країни, де жодна з релігійних організацій не об’єднує, хай навіть номінально, більше третини населення, і якій на зламі 1980-1990-х років пророкували мало не війни на релігійному ґрунті, сам факт такої консолідації, за всіх видимих і прихованих проблем, багато чого вартує. Не кажучи вже про справді значущі ініціативи, які Раді вдалося реалізувати або які вона реалізувати лише збирається.

Однією з таких ініціатив було налагодження відносин з європейськими міжнародними політичними і міжцерковними організаціями. Довгий вже час члени Ради Церков збиралися відвідати Європейські міжнародні установи у Брюсселі – ознайомитися з їхньою роботою, донести до європейців власне бачення проблем євроінтеграції України і майбутнього духовних традицій на Старому Континенті, а також – обговорити можливість свого представництва у столиці Євросоюзу.

Нарешті, було домовлено, що 21-22 березня 2012 року члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій зустрінуться з президентом Європейської Ради Германом ван Ромпеєм, з Європейським комісаром з питань розширення і політики добросусідства Штефаном Фюле, з Верховним представником Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки та віце-президентом Європейської Комісії Кетрін Ештон, з віце-президентом Європейського Парламенту Яцеком Протасевичем, президентом Європейської Народної Партії Вілфредом Мартенсом та з членами Європейського Парламенту. Заплановані були також зустрічі з представниками Церков та міжцерковних організацій (Конференція Європейських Церков, Комісія Єпископської Конференції Євросоюзу), неурядовими організаціями, експертами. Програма насичена і натхненна.

У п’ятницю, 16 березня, члени Ради Церков зустрічалися з віце-прем’єр-міністром Раїсою Богатирьовою і повідомили її про Брюссельський візит. Віце-прем’єр побажала ієрархам всіляких успіхів і люб’язно запропонувала організаційну допомогу.

У понеділок, 19 березня, опівдні, членів Ради Церков почали обдзвонювати чиновники з наполегливою рекомендацією нікуди не їхати, а готуватися у середу до зустрічі із Віктором Януковичем. Тему надтермінової зустрічі та її точний час повідомляти відмовлялися. Намір зірвати поїздку до Брюсселя зрештою не приховувався. Ієрархам (декотрі з них мають дипломатичний досвід більший, ніж сотня працівників МЗС разом узятих) суворо пояснювали, що вони із закордонною місією можуть не впоратися і обов’язково стануть легкою здобиччю підступних європейців.

Такого не було навіть за Брежнєва – тоді ієрархів інструктували, давали їм з собою пару чекістів, але все ж відпускали. Обурення було великим і загальним. Частина членів Ради вважала, що підкорення безпрецедентному тискові зруйнує Всеукраїнську Раду Церков, знищить її авторитет і перетворить на ручний орган влади. Інші – що Брюссель далеко, всіх не захистить, часи зараз важкі і, судячи з усього, будуть ще важчі. Тому, навіть усвідомлюючи справжню мету виклику на Банкову, треба йти, зустрітися з главою держави і поставити перед ним найбільш болючі питання церковно-державних відносин.

Так 21 березня, після напружених дебатів, практично о тій самій годині, коли релігійні лідери мали зустрітися з президентом Ромпеєм, вони зустрілися з президентом Януковичем. Хоча президентський сайт ширив легенду, нібито це «традиційна зустріч», зустрілися вони вдруге. Упродовж усього 2010 року члени Ради неодноразово просили про діалог, але президент прохання демонстративно ігнорував і зустрічався тільки з патріархом Московським. Упродовж того ж таки року влада спробувала переглянути принцип рівності релігійних організацій перед законом, чинила тиск на громади віруючих, спонукаючи їх до переходу у «правильні» церковні юрисдикції та відверто ображала «неправильні». Але ця політика захлинулася і наприкінці квітня 2011 року зустріч нарешті відбулася; релігійні діячі представили Віктору Януковичу каталог проблем, які, на їхню думку, потребували першочергового розв’язання. За одинадцять місяців нічого з цього зроблено не було і Раді Церков не треба було готуватися до аврального прийняття – вона прийшла до президентської адміністрації з тим самим минулорічним каталогом.

Зустріч підтвердила найгірші сподівання: глава держави не мав що сказати релігійним діячам – часом це взагалі виглядало як відверте знущання, до того ж, Віктор Янукович заявив, нібито не знав, що зірвав візит до Брюсселю.

Отже, що відбулося? Керівництво держави, яке декларує свої євроінтеграційні устремління, брутально, через коліно, зірвало унікальний шанс презентувати Євросоюзу важливий сегмент громадянського суспільства країни. Нанесено черговий удар по репутації чинної влади; вчинено замах на саме існування Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій як інституту, незалежного і від держави, і від політикуму.

Окремо відзначимо, що у Брюсселі планувалося говорити про можливість створення представництва Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій при європейських міжнародних установах. Створення такого представництва означало б дуже багато і для українських Церков, і для української держави. Церкви України отримують можливість говорити на міжнародній арені власним голосом, доносити до європейської громадськості свої погляди на найбільш актуальні проблеми сучасності і відстоювати свої інтереси; для деяких українських Церков – це перший реальний шанс вирватися з міжнародної ізоляції.

Нагадаю, що вибухове посилення релігійного фактора у світовій політиці, яке триває з кінця 1970-х років, надало релігійній дипломатії значення, якого вона і приблизно не мала ще 40-50 років тому. Утримувати свої представництва при європейських міжнародних організаціях вважають за необхідне навіть дуже нечисленні Церкви. Не кажучи вже, до прикладу, про Московський патріархат, чиє брюссельське представництво працює над створенням «православної інтергрупи» у Європарламенті, утвердженням російської мови як офіційної мови Європейського Союзу, тристороннім діалогом між РПЦ, Європейською народною партією та «Єдиною Росією» (!), а заодно вчиться, як заявив один з церковних дипломатів, «просувати свої інтереси, позиціонуючи їх у якості цінностей».

Що робить скільки-небудь притомний уряд, чиї зусилля на надважливому міжнародному напрямку провалюються, а він має авторитетного недержавного актора, здатного на цьому напрямку надійно «зачепитися», а згодом й істотно розширити плацдарм? Правильно, всіляко цьому акторові сприяє. Як це роблять зовнішньополітичні відомства десятків і десятків держав світу. Та для того, щоби зміцнити позиції «своїх» Церков та витиснути «чужі» з міжнародної арени, не дати їм відбутися у бажаному для них канонічному статусі, загнати їх у гетто тощо, здійснюються цілі спецоперації! Як-от, влітку 2008 року, коли було зірвано об’єднання УПЦ КП і УАПЦ та прийняття (чи повернення) об’єднаної Київської митрополії в юрисдикцію Вселенського патріарха. Московські дипломати скоро вже чотири роки світяться від гордощів, коли розповідають, як вони піднімали тоді по тривозі посольства на Кіпрі і в Греції, як вимагали у турецького уряду натиснути на Вселенського патріарха і навіть погрожували не пускати до Анталії російських відпочивальників.

Тому буде гранично несправедливо, якщо автори і виконавці зриву брюссельського візиту не отримають хоча б «Заслуженного сотрудника органов внешней разведки Российской Федерации». Незалежно від офіційного громадянства.

Між тим, експерти, які стверджують, що нинішня влада не має власної зрозумілої «релігійної політики», лише почасти мають рацію. У тому, зокрема, що ця політика не передбачає залучення таких організацій у процеси піднесення суспільної моралі й громадської активності, мобілізації совісті, зшиття країни, зміцнення позицій України на зовнішній арені, до соціально значущої діяльності у тих сферах, де Церкви здійснюють її вже не перше тисячоліття. Проте політика, спрямована на приручення Церков, на маніпуляцію ними, безперечно існує. Вона здійснюється за допомогою доволі обмеженого інструментарію. По-перше, створювати проблеми, а потім в обмін на «добре ставлення» розв’язувати їх. Але ніколи не до кінця, щоби і далі тримати на гачку. По-друге, розділяти і навіть нацьковувати один на одного. По-третє, приватно лякати, а публічно клястися у любові до «нашої духовності», «оберегів» чи «незакаламутнених витоків».

Протистояти цій політиці непросто, але можна. До слова, – маючи своє представництво у Брюсселі легше, ніж без нього.

Источник: LB.UA

Комментирование и размещение ссылок запрещено.

Комментарии закрыты.

"Хвалимся Богом чрез Господа нашего Иисуса Христа, посредством Которого мы получили ныне примирение" (Рим 5:11)